Я і Берлін

Сниться, що я в Берліні. Не знаю як сюди потрапив, не знаю чому і з якою метою, але факт є факт: я в незнайомому мені місті. Не вмію шпрехати німецькою, тому говорю ламаною англійською, рівень якої визначається фразою "my name is Andriy".

Я заходжу в книгарню. Мені хочеться купити книжку на українській мові. Але тут нема таких. Тому я хочу запитати в жінки, чи є десь неподалік ще одна книгарня, можливо, з більшим асортиментом: "Веа іс букстор". Говорю я, палко надіючись на її розуміння. Вона розуміє.

Ми виходимо на вулицю і жінка показує мені рукою, що треба йти он туди - прямо і наліво, вниз, повз якусь скляну будівлю, але я не певен: чи, може, варто проїхатись в метро? Але як називається та станція, про яку я читав в Андруховича? Чорт, думав я, все-таки погано, що зі мною нема друга, який би міг вільно розмовляти німецькою і який би знав місто.

Словом, я і Берлін не надто потоваришувати.
Хоча він мені сподобався. Я вперше побував у ньому.

Чому мені таке снилось? Не знаю. Перед тим, як піти спати я не думав ні про німців, ні про Берлін. Я дивився фільм "За стіною сну" - це якась екранізація твору Лавкрафта. Там показували психіатричну лікарню, досліди на мозку і тому подібне, тому навряд чи цей фільм якось вплинув на світлу і безтурботну картину сну.

з 20 на 21 квітня

Малкович і Джохар Дудаєв

Малкович і Джохар Дудаєв

Сниться мені, що я проходжу по вулиці, а ось та цегляна хатина привернула мою увагу. Поруч зі мною хтось іде і каже, що там всередині відтепер будуть жити Іздрик, Андрухович, Ірванець (ніяк не міг згадати його у сні!)  та інші. Коли ми наблизились до будинку, я у прочинених дверях дійсно побачив Іздрика, який щось (майбутню книгу?) майстрував, скажем так, своїми руками. Попереду, назустріч нам, іде Малкович.

Наступне, що я пам'ятаю, це як я з Малковичем сидимо в одній кімнаті. Він все-таки взяв мене з собою! Але розмова, яка зараз відбудеться, розтавить усі "і" над крапочками.Малкович довго мовчав, а потім сказав те, що, видно, довго обмірковував:

- Я бачив твої зошити, - каже він. А я не можу зрозуміти: "Зошити з віршами чи прозою? Мабуть, таки з прозою".
- Ти філолог? - питає після невеликої паузи він. "Єс! - зрадів я. - Він звернув увагу на мене"
- Ні, - відповідаю, роблячи ставку на чесність. Я геолог, подумки додаю.
- Ну я бачу, - каже Малкович і сумно знизує плечима, мовляв, нічим допомогти не можу. Я бачу цей його жест і мені стає прикро, що я не маю відповідної освіти.
- Нема глибини роздумів, - якось, здається, так каже він. - Ти розумієш?
- Розумію.
- ...
 Мовчання.
 Я гарячково обмірковую, як знайти вихід із такої катастрофічної ситуації. І кажу:
- Я глибоко відчуваю.
  Але ця фраза не змінює ситуації. Малкович сідає за свій комп'ютер, не дивиться у мою сторону і не підтримує розмову. Я теж втупився у свій комп'ютер, виконуючи якусь свою роботу, яку мені доручили старші.

Робота поляга у відслідковуванні. Але це була гра. Тобто літає якась машина в небесних емпіреях, тобто в буквальному сенсі десь у верхніх шарах атмосфери. Тут будівлі з каменю, такого, з якого будували піраміди. Власне, я завбачив одну піраміду ацтецького типу. І от той літальний апарат опиняється біля якоїсь бурштиново-смолистої діри, в кінці якої билося ключем світло в усі боки, а з того світла вилітали не то ангели, не то демони (можливо, космічне сміття). Я з жахом розумію, що Нашому Найангельшому Ангелу загрожує небезпека у вигляді спайпера по той бік діри (де той бік?!) Я кажу це Малковичу, а він говорить, що пізно, мовляв, вчора вже убили. Тоді, не вірячи своїм вухам, я заходжу на котрийсь із сайтів новин і бачу у вчораншній ленті два слова, яке повторювалося, немов недільний церковний дзвін: "Дудаєв мертвий. Дудаєв мертвий. Дудаєв мертвий."

з 2 на 3 квітня.

Безодня, в яку падаєш. Книги в секонд хенді.

 Безодня, в яку падаєш.

Мені сниться кімната. Враз, можна сказати раптово, я відчуваю, що провалююся крізь підлогу, ніби вона всмоктує мене в себе, змиває в якусь невидиму (надіюсь, не каналізаційну) трубу. Я все нижче і глибше провалююсь - так, до біса! це саме те слово! - провалююсь, але повільно, так, ніби ще є надія на порятунок, але вона, я вже знаю, малоймовірна й невиправдана, приречена, так би мовити, на таке ж повільне, як і провалювання, погасання, погасання життя чи то пак мене. Я гасну. І це так лячно й тривожно, що будь-яка дружня чи не дуже рука допомоги - здасться великою перемогою над смертю. І ось я бачу когось, хто подає свою руку, а в ній тримає книгу кгиг - товсту Біблію в чорній класичній аскетичній обкладинці. Я гарячкого промовляю, ні, верзу, ніби в гарячці: "Відкрий її! Відкрий її! На будь-якій сторінці! Відкрий і дай мені!". Мій спаситель, якщо таке слово взагалі доречне і не викличе ні в кого відрази абощо, абиде відкриває цю Біблію на першій кращій сторінці, як я і попрохав його, і простягає мені. Але часу мало! Я гасну, я тону, я йду на дно невідь-чого, тобто я насправді зеленого уявлення не маю, куди насправді мене засмоктує ця труба, не знаю, куди мене викине, виплюне. Я хапаю книгу й читаю подумки перше слово, на якому мені вдається сфокусувати свій погляд (аби прочитати у сні, виявляється, якийсь текст треба добряче намучитись), але те слово якесь абсурдне, воно не має в своєму значенні чи змісті нічого особливого, рятівливого. Я вже самотужки відкриваю на ще якійсь сторінці, пробую прочитати не слово, а хоча б одне речення, але й воно не викликає ніяких змін, метаморфоз, процесів. Я далі тону, гасну, зникаю, тримаючи в руках Біблію. 

Книги в секондхенді.


Багато людей щось передивляються, ходять, метушаться в маленькому приміщенні з одягом, який уже був вживаний, тобто який перебував зараз у стані очікування "других рук". Я теж походжаю взад-вперед, роздивляючись наявний асортимент: кросівки, куртки, сорочки і футболки. Але мене нічого з переліченого так не цікавило, як, власне, книги. Здається, тут не було особливого попиту на них, а отже й конкуренції, але й самих книг, наскільки я розумів, не було.


З 27 на 28 березня

Сон про літ.школу і зваблення.

"Літ. школа"

Я сиджу скраю, точніше подазу двох людей, чоловіка і жінки, що примостилися на дивані. Вони, очевидно, тісно пов'язані з літературою. У них серйозні вирази обличчя і постава тіла. Погляди в них якнайгрізніші. Навпроти них, теж на якомусь диванчику чи кріслі сидить М. Здається, це зал для чекання, такий, як на вокзалах. М. почула їхню розмову й кинула кілька слів. Вони зупинили свій діалог і прислухалися до того, що говорить М. Врешті вона сказала щось про "Літературну школу", яка має відбутися в кінці квітня у Києві. Ми напередодні розмовляли на цю тему і вияснили, що я не можу поїхати. А вона чомусь забула про це... каже їм, коли виявилося, що вони обоє якраз журі до тої літ. школи, що я теж хочу їхати до Києва. Я махаю в сторони головою, мовляв, ні, нікуди я не хочу, ми ж домовилися, що в мене ніяк не виходить. Але вона не зупинялася і зараз ті двоє обертають свої голови впівоберта в мій бік.
Я бачу, що нічого не залишається, окрім як сказати кілька слів:

"Я пишу давно, з дитинства. (магічні штуки, які зі мною тоді відбувалися вирішив не розповідати, як і описувати свій тодішній внутрішній стан, думки, переживання і розчарування, які теж за великим рахунком вплинули на мене, тобто на мій вибір бути письменником). В школі одного разу (не пам'ятаю коли) нам задали написати твір-роздуми на задану тему, щось штибу "Я українець" абощо. Мій твір Надії Василівній дуже сподобався. Вона навіть читала його у вчительській перед усіма присутніми, які на той момент там були, мовляв, гляньте, які у нас учні, а точніше учень..."

Сон обривається.

"Зваблення"

Вже не першиий раз сниться мені зваблення як таке. Постараюся писати швидко, бо ще швидше мій сон забувається. Тому помилки, якщо вони будуть, не рахуйте і запам'ятовуйте їх кількість, а просто-напросто пробігайте поглядом. Сон дуже заплутаний, але головними його героями є я і якась білявка, непогана, як на мій смак, але, я частково усвідомлював у сні, що вона лишень погана копія справжньо дівчини. Мабуть, М. Тому що деякі риси обличчя були подібними, але, треба повторити, у тої білявки вони були власне погано скопійовані. Так само, як манера розмови і характер.

Ми десь гуляли, заходили в магазини, виходили з них, нічого не купивши. А що ми мали купити? Вино? Горілку? Шампанське? І от спочатку, здається, ми ходимо окремо, а пізніше беремося за руки. Я думаю, що тримати її за руку - незручно. Через те, незручність тримання, наші відносини довго не протримаються, а ще тому, що ти видала себе, що ти копія і так далі. Тому я вирішив у сні, що потерплю, звісно, до завершення цього безглуздого фільму, пізніше прокинусь і забуду цей дурний сон.


Ми зайшли у бар чи кафе. Тут панувало царство випарів і запах. Вони, запахи і випади, величезними хмарами зависали в повітрі... ніс просто божеволів від такої кількості пахощів і ароматів. Я нахилився до каструлі з вареними макаронами - вони теж пахнуть! За цим столом якраз сиділя моя бабуся, доїла, а потім пішла, нічого не сказавши, ні, таки сказала щось, але невиразно, тому тоді я зрозумів це, як порожні звуки, а зараз, коли сиджу перед екраном і записую це, збагнув, що це могла бути образа. Німа, беззвучна. Отже, ми вирішили не затримуватися в цьому барі. Вийшли. Приходимо до її будинку. Приватний, однопоперховий, загалом невеличкий, такий, як у селах. Зі стіни, що від дороги (бокова) в усі сторони ліз і крутився виноград, а інші стіни були зроблені з червоних дошок, припасованих одна до одної вертикальним чином. Дах - простенький (не пам'ятаю з чого). Звичайне подвір'я, всіяне зеленою (аж занадто) травою. Білявка зайшла на подвір'я, нахилилась і підняла вазу або щось дуже схоже на вазу. Скоріш за все, копілку. Запхала руки туди й задумалась очевидно над тим, скільки ж виймати грошей. Повагавшись, витягла все, що було: 39 грн. (стільки, скільки я заплатив за "Диявол ховається в сирі").

Ми знову йшли, але тепер до мене додому. Ось я бачу високі сходи (треба буде порахувати, аби не лжесловити вам наступного разу, коли мова йтиме за ті високі, бетонні сходи, які з кожним роком стають дедалі пласкішими, мов хтось вириває періодично по одному зубу), бачу ріг будинку, де я мешкаю, бачу вікно на висоті третього поверха, з якого, коли я в реальному житті простую на автобусну зупинку, аби доїхати до Трускався, а там пересісти до Франківська, мама завжди визирає з нього. Але в цьому конкретному випадку, коли та білявка почала знімати з мене одяг і лізти руками до блискавки на джинсах, я побачив у вікна татову голову. Він не то палив, не то просто щось видивлявся, не то просто вдихав свіже передвечірнє повітря. Вона вже випхала мого малого, тернула його чимось об щось, аби він збільшився, і почала невідь-чому стогнати, мабуть, передчуваючи неабиякий кайф, який я, у свою чергу, аж ніяк не передчував, тобто не хотів передчувати.

В момент, коли треба було впихати свого малого, я зупинився. "Я не можу" - сказав рішуче (!) уголос. Вона знітилась, вчувши таке. Як могло взагалі, думала вона, таке трапитись? Ось вона, гола й відкрита, ласкава (від словосполучення "ласкаво просимо"), а він, тобто я, не хочу її просто витрахати, бо, бач, не можу. Вона запитала"чому", я відповів, що маю дівчину, якій не хочу зраджувати. Білявка сказала, що минулого сну я сказав їй те саме, мовляв, ну коли ти вже не будеш говорити нісенітниці. І бац! - нас побачив тато з вікна.

Ми втікаємо. Я в самих трусах, а в чому була вона - не бачив. Біжимо по Шкільній. В крайньому будинку, там де живе мій старий друг, вона й, каже, також мешкає. Поки біжимо, білявка, погана копія, розказує, що там нас не знайдуть. Тоді я не задумувався і просто біг, але від кого ми втікали? І чи не біг я прямісінько у пастку?

Сон обривається.

з 26 на 27 березня

з 15 на 16 березня

Сниться мені Коваліва, 22 - там, де я колись у дитинстві жив. Я виходжу з під'їзду, неквапом переходжу подвір'я, спускаюсь стежкою невеличким горбом, яка веде до сусіднього будинку, в якому вирізаний прямокутний прохід у інше подвір'я, того іншого будинку, що стояв так би мовити спиною до мого. От я спускаюсь, дивуюся, що тут висаджено багато молодих дерев, такий собі підлісок без великого лісу. Там, праворуч, в кінці підліска, повинні бути мусорні ящики, але їх там чомусь нема. Нічого, думаю, на другому подвір'ї є, ось я вже бачу їх. З-за спини доноситься голос тата. Я обертаюся і шукаю його поглядом. Ах, так, звісно, ось і тато: говорить мені з балкону з восьмого поверху, аби я купив сигарети. Я кажу "добре", обертаюсь і думаю: "Наші вікна ж виходять на іншу сторону". І я прямую далі, проходжу тунель. Виходжу. Кидаю пекет у ящик, орієнтуюсь трохи, а потім прямую у магазин. По дорозі ще думаю про такі невідповідності: "Якщо тато там був, то значить принаймні наш балкон виходить на подвір'я... все логічно, але..."

"з 17 на 18 листопала"

Пам'ятаю, що я вирішив піти пішки в село. Ось я вже в Попелях, на повороті. Тут зустрічаю якогось діда, який говорить щось типу: "Дорога єдина і широка, одна дорога, одна дорога". Ось я вже в селі. Пробігаючи, зачепив плечем Мішу. Він здивовано дивиться, мовляв, як ти сюди потрапив. Я кажу, що шукаю одну людину. Міша проводить мене повз якесь чи озеро, чи болото. Я бачу святковий стіл, навколо нього сидять і стоять, розмовляючи люди. Он там стоїть голова, показує рукою Міша. Я підходжу до нього й кажу (чітко пам'ятаю): "Можна Вас на секунду?". Сільський голова - був молодим, власне йому не виповнилося і тридцяти. Когось він мені нагадав... старого друга. І ми почали говорити, точніше я почав. Я ще подумав на мить як краще почати... словами "мене звати Андрій Даньків" чи "моє ім'я - Андрій Даньків".
 - Мене звати Андрій Даньків ... (щось говорю. Можливо, про те, що я вчуся в Івано-Франківську).
- Звідки ти? - запитав він якось байдуже.
- З Борислава. А вчусь я в Івано-Франківську, на геолога, вже четвертий курс (тут я сказав, що хочу знайти роботу. Але тоді, думав я, виникне проблема, бо мені ще вчитися один рік треба. І ось він промовив подумане мною).
- Значить ще рік вчитися.
- Так, - погодився я якнайшвидше, щоб не дозволити йому прийняти, обдумати якесь рішення. Він витягнув пляшку, два стаканчики й налив у кожен. Простягнув мені. Я випив і підійшов до столу, аби налити ще, щось безперестанно говорячи, звертаючись на "Ви". Він подивився на мене чи то розчаровано, чи ще якось і попросив, щоб я говорив на "Ти". Я тоді ще раз викнув, ми посміялися, а тоді ще раз випили.
- Добре, я візьму тебе на роботу.
- Мені (ці слова я добре пам'ятаю) потрібні гарантії. (До речі, у сні я думав, що в селі виявили родовище нафти)
  Тоді сільський голова сказав, що гарантує. Робота буде. 

Потім я повернувся додому. Вдома був тільки тато. Я знайшов у холодильнику заморожений целофановий пакет з мойвою. Я запитав у тата чи ми будемо смажити її? Якщо так, то хто. Він  відповів, що будемо. Хто саме - не уточнив. Я зайшов на кухню. В смітнику була вода. Я витягнув чорний пакет, примостив його біля стіни, а воду з відра вилив в унітаз. Десь в коридорі я знайшов чорну велику сумку. Всередині неї було багато, мабуть, золотих монет. Маленьких, блискучих монет. Я подумав, що якщо вони рідкісні абощо, то працювати мені не доведеться. Я опускав руку на саме дно, перебираючи пальцями ті монети. Мені було дуже добре в той момент.

Коли я розмовляв з головою, то в кінці вже й матюкалися і обіймалися. Він ще розповів, що знає мою сестру. І тут я побачив її образ, коли їй було десь 5-6 років. Я закричав від радості: "Так, так! Це вона!". 

"з 16 на 17 листопада"

Снилося, що я у Бориславі. Важко згадувати те, що снилося, бо я вже якось закинув цю справу. Зараз хочу відновити записування, відновити практикування, відновити появу свідомих сновидінь. Тож довколо темно, мабуть, вечір або ніч. Я стою біля машини, поруч зі мною Віталік, Олег, Коля і Роман. Роман щось розказує, Коля теж розмахує руками, а Олег тримає в руках щось схоже на торт. Видно, я не вчасно. Мене, як виявляється, не запросили. Та нічого. Я заходжу до Віталіка додому, там бачу його тата (думаю розказати йому про епізод з життя, коли я йшов по дорозі біля першої школі, а він їхав у своїй блідо-жовтій машині, їхав і дивився уперед, не завбачивши мене. Але я відкинув таку думку, бо (?) він не згадає, адже я не в реальному світі (?). Тоді так подумав і забув про це, очевидно вирішивши, що це незначна подія), бачу його маму, бачу свого тата й маму. Тоді підходжу до тата й питаюся: "Коли додому?". Він дивився тоді по телевізору футбольний матч, мабуть, "Україна - Франція". Україна, здається, програвала. Він запитав чи я теж ставив у букмекерській конторі? Я відповів, що ні, просто хочу додому, подумки додаючи, що мені не подобається ця компанія. Ні, я радий бачити Віталіка тата, але хочу піти геть звідси.