Безодня, в яку падаєш.
Мені сниться кімната. Враз, можна сказати раптово, я відчуваю, що провалююся крізь підлогу, ніби вона всмоктує мене в себе, змиває в якусь невидиму (надіюсь, не каналізаційну) трубу. Я все нижче і глибше провалююсь - так, до біса! це саме те слово! - провалююсь, але повільно, так, ніби ще є надія на порятунок, але вона, я вже знаю, малоймовірна й невиправдана, приречена, так би мовити, на таке ж повільне, як і провалювання, погасання, погасання життя чи то пак мене. Я гасну. І це так лячно й тривожно, що будь-яка дружня чи не дуже рука допомоги - здасться великою перемогою над смертю. І ось я бачу когось, хто подає свою руку, а в ній тримає книгу кгиг - товсту Біблію в чорній класичній аскетичній обкладинці. Я гарячкого промовляю, ні, верзу, ніби в гарячці: "Відкрий її! Відкрий її! На будь-якій сторінці! Відкрий і дай мені!". Мій спаситель, якщо таке слово взагалі доречне і не викличе ні в кого відрази абощо, абиде відкриває цю Біблію на першій кращій сторінці, як я і попрохав його, і простягає мені. Але часу мало! Я гасну, я тону, я йду на дно невідь-чого, тобто я насправді зеленого уявлення не маю, куди насправді мене засмоктує ця труба, не знаю, куди мене викине, виплюне. Я хапаю книгу й читаю подумки перше слово, на якому мені вдається сфокусувати свій погляд (аби прочитати у сні, виявляється, якийсь текст треба добряче намучитись), але те слово якесь абсурдне, воно не має в своєму значенні чи змісті нічого особливого, рятівливого. Я вже самотужки відкриваю на ще якійсь сторінці, пробую прочитати не слово, а хоча б одне речення, але й воно не викликає ніяких змін, метаморфоз, процесів. Я далі тону, гасну, зникаю, тримаючи в руках Біблію.
Книги в секондхенді.
Багато людей щось передивляються, ходять, метушаться в маленькому приміщенні з одягом, який уже був вживаний, тобто який перебував зараз у стані очікування "других рук". Я теж походжаю взад-вперед, роздивляючись наявний асортимент: кросівки, куртки, сорочки і футболки. Але мене нічого з переліченого так не цікавило, як, власне, книги. Здається, тут не було особливого попиту на них, а отже й конкуренції, але й самих книг, наскільки я розумів, не було.
З 27 на 28 березня
пʼятниця, 28 березня 2014 р.
четвер, 27 березня 2014 р.
Сон про літ.школу і зваблення.
"Літ. школа"
Я сиджу скраю, точніше подазу двох людей, чоловіка і жінки, що примостилися на дивані. Вони, очевидно, тісно пов'язані з літературою. У них серйозні вирази обличчя і постава тіла. Погляди в них якнайгрізніші. Навпроти них, теж на якомусь диванчику чи кріслі сидить М. Здається, це зал для чекання, такий, як на вокзалах. М. почула їхню розмову й кинула кілька слів. Вони зупинили свій діалог і прислухалися до того, що говорить М. Врешті вона сказала щось про "Літературну школу", яка має відбутися в кінці квітня у Києві. Ми напередодні розмовляли на цю тему і вияснили, що я не можу поїхати. А вона чомусь забула про це... каже їм, коли виявилося, що вони обоє якраз журі до тої літ. школи, що я теж хочу їхати до Києва. Я махаю в сторони головою, мовляв, ні, нікуди я не хочу, ми ж домовилися, що в мене ніяк не виходить. Але вона не зупинялася і зараз ті двоє обертають свої голови впівоберта в мій бік.
Я бачу, що нічого не залишається, окрім як сказати кілька слів:
"Я пишу давно, з дитинства. (магічні штуки, які зі мною тоді відбувалися вирішив не розповідати, як і описувати свій тодішній внутрішній стан, думки, переживання і розчарування, які теж за великим рахунком вплинули на мене, тобто на мій вибір бути письменником). В школі одного разу (не пам'ятаю коли) нам задали написати твір-роздуми на задану тему, щось штибу "Я українець" абощо. Мій твір Надії Василівній дуже сподобався. Вона навіть читала його у вчительській перед усіма присутніми, які на той момент там були, мовляв, гляньте, які у нас учні, а точніше учень..."
Сон обривається.
"Зваблення"
Вже не першиий раз сниться мені зваблення як таке. Постараюся писати швидко, бо ще швидше мій сон забувається. Тому помилки, якщо вони будуть, не рахуйте і запам'ятовуйте їх кількість, а просто-напросто пробігайте поглядом. Сон дуже заплутаний, але головними його героями є я і якась білявка, непогана, як на мій смак, але, я частково усвідомлював у сні, що вона лишень погана копія справжньо дівчини. Мабуть, М. Тому що деякі риси обличчя були подібними, але, треба повторити, у тої білявки вони були власне погано скопійовані. Так само, як манера розмови і характер.
Ми десь гуляли, заходили в магазини, виходили з них, нічого не купивши. А що ми мали купити? Вино? Горілку? Шампанське? І от спочатку, здається, ми ходимо окремо, а пізніше беремося за руки. Я думаю, що тримати її за руку - незручно. Через те, незручність тримання, наші відносини довго не протримаються, а ще тому, що ти видала себе, що ти копія і так далі. Тому я вирішив у сні, що потерплю, звісно, до завершення цього безглуздого фільму, пізніше прокинусь і забуду цей дурний сон.
Ми зайшли у бар чи кафе. Тут панувало царство випарів і запах. Вони, запахи і випади, величезними хмарами зависали в повітрі... ніс просто божеволів від такої кількості пахощів і ароматів. Я нахилився до каструлі з вареними макаронами - вони теж пахнуть! За цим столом якраз сиділя моя бабуся, доїла, а потім пішла, нічого не сказавши, ні, таки сказала щось, але невиразно, тому тоді я зрозумів це, як порожні звуки, а зараз, коли сиджу перед екраном і записую це, збагнув, що це могла бути образа. Німа, беззвучна. Отже, ми вирішили не затримуватися в цьому барі. Вийшли. Приходимо до її будинку. Приватний, однопоперховий, загалом невеличкий, такий, як у селах. Зі стіни, що від дороги (бокова) в усі сторони ліз і крутився виноград, а інші стіни були зроблені з червоних дошок, припасованих одна до одної вертикальним чином. Дах - простенький (не пам'ятаю з чого). Звичайне подвір'я, всіяне зеленою (аж занадто) травою. Білявка зайшла на подвір'я, нахилилась і підняла вазу або щось дуже схоже на вазу. Скоріш за все, копілку. Запхала руки туди й задумалась очевидно над тим, скільки ж виймати грошей. Повагавшись, витягла все, що було: 39 грн. (стільки, скільки я заплатив за "Диявол ховається в сирі").
Ми знову йшли, але тепер до мене додому. Ось я бачу високі сходи (треба буде порахувати, аби не лжесловити вам наступного разу, коли мова йтиме за ті високі, бетонні сходи, які з кожним роком стають дедалі пласкішими, мов хтось вириває періодично по одному зубу), бачу ріг будинку, де я мешкаю, бачу вікно на висоті третього поверха, з якого, коли я в реальному житті простую на автобусну зупинку, аби доїхати до Трускався, а там пересісти до Франківська, мама завжди визирає з нього. Але в цьому конкретному випадку, коли та білявка почала знімати з мене одяг і лізти руками до блискавки на джинсах, я побачив у вікна татову голову. Він не то палив, не то просто щось видивлявся, не то просто вдихав свіже передвечірнє повітря. Вона вже випхала мого малого, тернула його чимось об щось, аби він збільшився, і почала невідь-чому стогнати, мабуть, передчуваючи неабиякий кайф, який я, у свою чергу, аж ніяк не передчував, тобто не хотів передчувати.
В момент, коли треба було впихати свого малого, я зупинився. "Я не можу" - сказав рішуче (!) уголос. Вона знітилась, вчувши таке. Як могло взагалі, думала вона, таке трапитись? Ось вона, гола й відкрита, ласкава (від словосполучення "ласкаво просимо"), а він, тобто я, не хочу її просто витрахати, бо, бач, не можу. Вона запитала"чому", я відповів, що маю дівчину, якій не хочу зраджувати. Білявка сказала, що минулого сну я сказав їй те саме, мовляв, ну коли ти вже не будеш говорити нісенітниці. І бац! - нас побачив тато з вікна.
Ми втікаємо. Я в самих трусах, а в чому була вона - не бачив. Біжимо по Шкільній. В крайньому будинку, там де живе мій старий друг, вона й, каже, також мешкає. Поки біжимо, білявка, погана копія, розказує, що там нас не знайдуть. Тоді я не задумувався і просто біг, але від кого ми втікали? І чи не біг я прямісінько у пастку?
Сон обривається.
з 26 на 27 березня
Я сиджу скраю, точніше подазу двох людей, чоловіка і жінки, що примостилися на дивані. Вони, очевидно, тісно пов'язані з літературою. У них серйозні вирази обличчя і постава тіла. Погляди в них якнайгрізніші. Навпроти них, теж на якомусь диванчику чи кріслі сидить М. Здається, це зал для чекання, такий, як на вокзалах. М. почула їхню розмову й кинула кілька слів. Вони зупинили свій діалог і прислухалися до того, що говорить М. Врешті вона сказала щось про "Літературну школу", яка має відбутися в кінці квітня у Києві. Ми напередодні розмовляли на цю тему і вияснили, що я не можу поїхати. А вона чомусь забула про це... каже їм, коли виявилося, що вони обоє якраз журі до тої літ. школи, що я теж хочу їхати до Києва. Я махаю в сторони головою, мовляв, ні, нікуди я не хочу, ми ж домовилися, що в мене ніяк не виходить. Але вона не зупинялася і зараз ті двоє обертають свої голови впівоберта в мій бік.
Я бачу, що нічого не залишається, окрім як сказати кілька слів:
"Я пишу давно, з дитинства. (магічні штуки, які зі мною тоді відбувалися вирішив не розповідати, як і описувати свій тодішній внутрішній стан, думки, переживання і розчарування, які теж за великим рахунком вплинули на мене, тобто на мій вибір бути письменником). В школі одного разу (не пам'ятаю коли) нам задали написати твір-роздуми на задану тему, щось штибу "Я українець" абощо. Мій твір Надії Василівній дуже сподобався. Вона навіть читала його у вчительській перед усіма присутніми, які на той момент там були, мовляв, гляньте, які у нас учні, а точніше учень..."
Сон обривається.
"Зваблення"
Вже не першиий раз сниться мені зваблення як таке. Постараюся писати швидко, бо ще швидше мій сон забувається. Тому помилки, якщо вони будуть, не рахуйте і запам'ятовуйте їх кількість, а просто-напросто пробігайте поглядом. Сон дуже заплутаний, але головними його героями є я і якась білявка, непогана, як на мій смак, але, я частково усвідомлював у сні, що вона лишень погана копія справжньо дівчини. Мабуть, М. Тому що деякі риси обличчя були подібними, але, треба повторити, у тої білявки вони були власне погано скопійовані. Так само, як манера розмови і характер.
Ми десь гуляли, заходили в магазини, виходили з них, нічого не купивши. А що ми мали купити? Вино? Горілку? Шампанське? І от спочатку, здається, ми ходимо окремо, а пізніше беремося за руки. Я думаю, що тримати її за руку - незручно. Через те, незручність тримання, наші відносини довго не протримаються, а ще тому, що ти видала себе, що ти копія і так далі. Тому я вирішив у сні, що потерплю, звісно, до завершення цього безглуздого фільму, пізніше прокинусь і забуду цей дурний сон.
Ми зайшли у бар чи кафе. Тут панувало царство випарів і запах. Вони, запахи і випади, величезними хмарами зависали в повітрі... ніс просто божеволів від такої кількості пахощів і ароматів. Я нахилився до каструлі з вареними макаронами - вони теж пахнуть! За цим столом якраз сиділя моя бабуся, доїла, а потім пішла, нічого не сказавши, ні, таки сказала щось, але невиразно, тому тоді я зрозумів це, як порожні звуки, а зараз, коли сиджу перед екраном і записую це, збагнув, що це могла бути образа. Німа, беззвучна. Отже, ми вирішили не затримуватися в цьому барі. Вийшли. Приходимо до її будинку. Приватний, однопоперховий, загалом невеличкий, такий, як у селах. Зі стіни, що від дороги (бокова) в усі сторони ліз і крутився виноград, а інші стіни були зроблені з червоних дошок, припасованих одна до одної вертикальним чином. Дах - простенький (не пам'ятаю з чого). Звичайне подвір'я, всіяне зеленою (аж занадто) травою. Білявка зайшла на подвір'я, нахилилась і підняла вазу або щось дуже схоже на вазу. Скоріш за все, копілку. Запхала руки туди й задумалась очевидно над тим, скільки ж виймати грошей. Повагавшись, витягла все, що було: 39 грн. (стільки, скільки я заплатив за "Диявол ховається в сирі").
Ми знову йшли, але тепер до мене додому. Ось я бачу високі сходи (треба буде порахувати, аби не лжесловити вам наступного разу, коли мова йтиме за ті високі, бетонні сходи, які з кожним роком стають дедалі пласкішими, мов хтось вириває періодично по одному зубу), бачу ріг будинку, де я мешкаю, бачу вікно на висоті третього поверха, з якого, коли я в реальному житті простую на автобусну зупинку, аби доїхати до Трускався, а там пересісти до Франківська, мама завжди визирає з нього. Але в цьому конкретному випадку, коли та білявка почала знімати з мене одяг і лізти руками до блискавки на джинсах, я побачив у вікна татову голову. Він не то палив, не то просто щось видивлявся, не то просто вдихав свіже передвечірнє повітря. Вона вже випхала мого малого, тернула його чимось об щось, аби він збільшився, і почала невідь-чому стогнати, мабуть, передчуваючи неабиякий кайф, який я, у свою чергу, аж ніяк не передчував, тобто не хотів передчувати.
В момент, коли треба було впихати свого малого, я зупинився. "Я не можу" - сказав рішуче (!) уголос. Вона знітилась, вчувши таке. Як могло взагалі, думала вона, таке трапитись? Ось вона, гола й відкрита, ласкава (від словосполучення "ласкаво просимо"), а він, тобто я, не хочу її просто витрахати, бо, бач, не можу. Вона запитала"чому", я відповів, що маю дівчину, якій не хочу зраджувати. Білявка сказала, що минулого сну я сказав їй те саме, мовляв, ну коли ти вже не будеш говорити нісенітниці. І бац! - нас побачив тато з вікна.
Ми втікаємо. Я в самих трусах, а в чому була вона - не бачив. Біжимо по Шкільній. В крайньому будинку, там де живе мій старий друг, вона й, каже, також мешкає. Поки біжимо, білявка, погана копія, розказує, що там нас не знайдуть. Тоді я не задумувався і просто біг, але від кого ми втікали? І чи не біг я прямісінько у пастку?
Сон обривається.
з 26 на 27 березня
субота, 15 березня 2014 р.
з 15 на 16 березня
Сниться мені Коваліва, 22 - там, де я колись у дитинстві жив. Я виходжу з під'їзду, неквапом переходжу подвір'я, спускаюсь стежкою невеличким горбом, яка веде до сусіднього будинку, в якому вирізаний прямокутний прохід у інше подвір'я, того іншого будинку, що стояв так би мовити спиною до мого. От я спускаюсь, дивуюся, що тут висаджено багато молодих дерев, такий собі підлісок без великого лісу. Там, праворуч, в кінці підліска, повинні бути мусорні ящики, але їх там чомусь нема. Нічого, думаю, на другому подвір'ї є, ось я вже бачу їх. З-за спини доноситься голос тата. Я обертаюся і шукаю його поглядом. Ах, так, звісно, ось і тато: говорить мені з балкону з восьмого поверху, аби я купив сигарети. Я кажу "добре", обертаюсь і думаю: "Наші вікна ж виходять на іншу сторону". І я прямую далі, проходжу тунель. Виходжу. Кидаю пекет у ящик, орієнтуюсь трохи, а потім прямую у магазин. По дорозі ще думаю про такі невідповідності: "Якщо тато там був, то значить принаймні наш балкон виходить на подвір'я... все логічно, але..."
Підписатися на:
Дописи (Atom)