"з 17 на 18 листопала"

Пам'ятаю, що я вирішив піти пішки в село. Ось я вже в Попелях, на повороті. Тут зустрічаю якогось діда, який говорить щось типу: "Дорога єдина і широка, одна дорога, одна дорога". Ось я вже в селі. Пробігаючи, зачепив плечем Мішу. Він здивовано дивиться, мовляв, як ти сюди потрапив. Я кажу, що шукаю одну людину. Міша проводить мене повз якесь чи озеро, чи болото. Я бачу святковий стіл, навколо нього сидять і стоять, розмовляючи люди. Он там стоїть голова, показує рукою Міша. Я підходжу до нього й кажу (чітко пам'ятаю): "Можна Вас на секунду?". Сільський голова - був молодим, власне йому не виповнилося і тридцяти. Когось він мені нагадав... старого друга. І ми почали говорити, точніше я почав. Я ще подумав на мить як краще почати... словами "мене звати Андрій Даньків" чи "моє ім'я - Андрій Даньків".
 - Мене звати Андрій Даньків ... (щось говорю. Можливо, про те, що я вчуся в Івано-Франківську).
- Звідки ти? - запитав він якось байдуже.
- З Борислава. А вчусь я в Івано-Франківську, на геолога, вже четвертий курс (тут я сказав, що хочу знайти роботу. Але тоді, думав я, виникне проблема, бо мені ще вчитися один рік треба. І ось він промовив подумане мною).
- Значить ще рік вчитися.
- Так, - погодився я якнайшвидше, щоб не дозволити йому прийняти, обдумати якесь рішення. Він витягнув пляшку, два стаканчики й налив у кожен. Простягнув мені. Я випив і підійшов до столу, аби налити ще, щось безперестанно говорячи, звертаючись на "Ви". Він подивився на мене чи то розчаровано, чи ще якось і попросив, щоб я говорив на "Ти". Я тоді ще раз викнув, ми посміялися, а тоді ще раз випили.
- Добре, я візьму тебе на роботу.
- Мені (ці слова я добре пам'ятаю) потрібні гарантії. (До речі, у сні я думав, що в селі виявили родовище нафти)
  Тоді сільський голова сказав, що гарантує. Робота буде. 

Потім я повернувся додому. Вдома був тільки тато. Я знайшов у холодильнику заморожений целофановий пакет з мойвою. Я запитав у тата чи ми будемо смажити її? Якщо так, то хто. Він  відповів, що будемо. Хто саме - не уточнив. Я зайшов на кухню. В смітнику була вода. Я витягнув чорний пакет, примостив його біля стіни, а воду з відра вилив в унітаз. Десь в коридорі я знайшов чорну велику сумку. Всередині неї було багато, мабуть, золотих монет. Маленьких, блискучих монет. Я подумав, що якщо вони рідкісні абощо, то працювати мені не доведеться. Я опускав руку на саме дно, перебираючи пальцями ті монети. Мені було дуже добре в той момент.

Коли я розмовляв з головою, то в кінці вже й матюкалися і обіймалися. Він ще розповів, що знає мою сестру. І тут я побачив її образ, коли їй було десь 5-6 років. Я закричав від радості: "Так, так! Це вона!". 

"з 16 на 17 листопада"

Снилося, що я у Бориславі. Важко згадувати те, що снилося, бо я вже якось закинув цю справу. Зараз хочу відновити записування, відновити практикування, відновити появу свідомих сновидінь. Тож довколо темно, мабуть, вечір або ніч. Я стою біля машини, поруч зі мною Віталік, Олег, Коля і Роман. Роман щось розказує, Коля теж розмахує руками, а Олег тримає в руках щось схоже на торт. Видно, я не вчасно. Мене, як виявляється, не запросили. Та нічого. Я заходжу до Віталіка додому, там бачу його тата (думаю розказати йому про епізод з життя, коли я йшов по дорозі біля першої школі, а він їхав у своїй блідо-жовтій машині, їхав і дивився уперед, не завбачивши мене. Але я відкинув таку думку, бо (?) він не згадає, адже я не в реальному світі (?). Тоді так подумав і забув про це, очевидно вирішивши, що це незначна подія), бачу його маму, бачу свого тата й маму. Тоді підходжу до тата й питаюся: "Коли додому?". Він дивився тоді по телевізору футбольний матч, мабуть, "Україна - Франція". Україна, здається, програвала. Він запитав чи я теж ставив у букмекерській конторі? Я відповів, що ні, просто хочу додому, подумки додаючи, що мені не подобається ця компанія. Ні, я радий бачити Віталіка тата, але хочу піти геть звідси.

"Перше усвідомлення"

"це сон" подумав я підскочив -
й полетів.

Такий вірш я написав, прокинувшись зранку. Тої ночі мені приснилося, що я іду грунтовою дорогою, ледь здіймаючи хмарки пилюки. Дорога вузька. Її можна було б назвати й широкою стежкою, по крайній мірі машини не їздили по ній, відтак цілком можливо, що це стежка. Отак я ішов по ній безтурботно, вільно, легко, не думаючи ні про що, адже так приємно просто йти цього сонячного дня. По ліву й праву сторону росла трава. Поле простягалося далеко, тільки, здається, десь на лінії обрію виднівся чи то ліс, чи то просто кілька дерев, що росли близько один біля одного. В загальному сон не був багатим на події, картини чи ще щось. Просто я, під ногами грунтова дорога, а довколо зелене поле, і ще сонце в небі. Сільська ідилія чи що. І ось раптом я зупинився: спалахнуло світло, як при перепаді напруги в мережі. Спалах яскравості. Я ЗГАДАВ, що напередодні читав про таку особливість, коли світло або спалах світла є чинником, який викликає усвідомлення. Пам'ять, тобто спогад про те, що я читав у реальності про ті спалахи, дозволив мені застосувати цей досвід у цьому світі, тобто дозволив зрозуміти, що я уві сні. Простіше кажучи, я усвідомив себе. Тоді, коли в голову закралась думка про несправжність реальності, я запитав себе: "Це сон?". Тоді, здається, я розумів, що це сон, але частково, не повністю. Це пояснюється браком досвіду в сновидній реальності. Досвіду духовного. Тоді я знову ЗГАДАВ, що читав уже про один спосіб тестування реальності, так би мовити, гравітаційний. Його суть полягає в тому, що потрібно підстрибнути. Просто як два пальці;) Якщо нічого не станеться - ти в справжньому світі. Якщо ж ти злетиш у небо - ти в сні, і стовідсоткове усвідомлення тобі гарантоване. Я так і вчинив: полетів.

Важко описати словами, що я відчував тоді. Мабуть, радість. Неймовірну радість.

"Павуки в горлі"

  Погодьтеся, фраза "павуки в горлі" звучить якщо не

жахливо, то принаймні вкрай неприємно. В реальному житті важко взагалі уявити собі таку ситуацію. Але в світі снів, де ірраціональність зустрічається буквально на кожному кроці, фантастичні поєднання - цілком буденна справа.
  Отож сниться мені, що я іду по коридору, мабуть, по якомусь вокзалу (я так думав). Відчуваю ніби наївся чогось колючого, а воно стало у горлі і ні туди, ні туди. До того ж ця, умовно кажучи, колюча штука почала рухатись. Я зрозумів, що тих штук багато: були менші і більші. Більші, як я розумів, скоро вилізуть з горла, а менші десь там повзали під шкірою, і рухали своїми бридкими тоненькими ніжками. Приблизно на цьому моменті я зрозумів, що це павуки. Далі по коридору, по якому я рухався не зупиняючись і не сповільнюючи темп, я побачив рекламку аптеки. Зайшов всередину.
  В аптеці нікого не виявилося.

  Я сам на сам зі своїми павуками.
 
  Більші павуки почали вилазити з горла і огидно рухатись. Я швидко раз за разом запихав праву руку в рот і витягував по одній великій штуці. Ця штука була розміром з мою долоню. Коли я стискав її в кулаці, то чітко відчував контури тіла цієї потвори. Я безжалісно кидав їх у сторону. Знову випихав і кидав. Випихав і кидав. Кидав і кидав.

  Прокинувся.

  В горлі пересохло.

 

"Прокинься!"

  Ми в кімнаті.

  Ми - це я і Вона.
  Освітлення в кімнаті тьяне, не природнє і не штучне. Я розумію, що таке освітлення може бути тільки у сні. Довго не роздумуючи й не вагаючись, я зробив висновок: це сон.
  Отож ми в сні.
  Тут, якщо вже знаєш, можна (і треба!) робити все, що хочеш. Тут потрібно пробувати все на смак, на звук, на дотик і не перейматись про основні закони фізики. Можна, наприклад, зараз лиш від одної думки про море переміститись до нього. Або, наприклад, скільки в справжньому світі є місць, в яких ти б хотіла побувати? Банальний Париж, Афіни, Рим, Осло, Рейк'явік чи непомітна Угорщина.? Розумієш? Ми спимо? Але я прокинувся. Я усвідомив!! А ти ще ні.
  Ось так я говорив до неї, а вона стояла поруч і дивилась на мене так, ніби не розуміла про що ідеться. Ніби вона не знала цієї мови, не вгадувала моїх жестів та інтонацій. Блін, думав я, прокинься. Як же тобі доказати, що ми у сні?
  Я розвів руками, а вона стала в очікувальній позі, мовляв, ну давай, онейронавт бісів, докажи мені, що я така зелена й темна, нічого, як ти кажеш, не розумію, не знаю хто такий Лаберж, Монро й інші шизануті доктори, які досліджують сферу непізнаного.

  Я не бачив іншого виходу, окрім як здійнятись у повітря на трохи менше метра над підлогою.
  Ось бачиш? Я літаю.
  Ми спимо.
  А ти вдвічі глибше. 

  Прокинься!
 

"Імітація"

  Я у великому, добре знайомому будинку (тут і в подальшому конкретизація не суттєва). В кімнатах, веранді та кухні знаходиться велика кількість людей: це одногрупники, з якими я вчуся; це добре знайомі друзі; це взагалі невідомо хто - чужинці снів, так би мовити (масовка).

  Будинок слугує сховищем від грози. Надворі роздався важкий грім. "Гості" стривожено загомоніли, шукаючи один одного поглядом, мов боячись провалитись крізь землю. Запанувала суцільна, ні, не суцільна, а мертва тишина, в якій не було чути навіть власного серцебиття. Очевидно всі, і я в тому числі, завмерли, чекаючи наступного удару блискавки. Тільки б не в будинок, подумав я.

  !!!
  Таки вдарила бісова блискавка.
  Після неї запанувала ще гнітючіша тиша. Я подумки рахував секунди. Грім був оглушливий і пронизливо-нестерпний. Я злякався не на жарт і побіг в другу (я називаю її зеленою) кімнату. Там вдарився об стіну, як м'яч, and сповз униз, гадаючи, що знайшов надійний прихисток. Ніфіга він не надійний, подумав я. Опісля піднявся й, проходячи повз розмиті фізії "гостей" (боягузів?), я попрямував до вікна.

  Очікування виправдались. Таки гроза, а не безневинний сліпий дощик.

  Я побачив Вову (давнього друга). Він спокійно курсував до дверей. Я миттю пройшов через кухню на веранду, щоб відчинити двері. Запхав ключ, провернув.

  - Ти чому не біг?  - кинув я, коли Вова тільки-но зайшов і зняв з голови мокру, чорну шапку.
  - Я ніколи не біжу під час грози, - якось байдуже відповів він, але, здається, я зрозумів що він мав на увазі. Кивнув. Зачинив двері. Ключ чомусь не хотів встромлюватися у замок. Аномалія.

  Я знизав плечима й пішов до всіх. ВОНИ нервово ходили з кута в кут, сиділи на дивані, стояли незворушно на одному місці, спілкувались між собою, обмінювались на тонкому рівні інформацією. Це були ті ж самі одногрупники, друзі, знайомі, маса розмитих водою фізіономій, профілів, контурів, нарисів, яким НЕВІДОМЕ ВІДЧУЧЧЯ СТРАХУ і БЕЗПЕКИ, бо вони лишень ІМІТАЦІЯ ЛЮДЕЙ, дешева ЗОВНІШНЯ копія.


з 26 на 27 березня 2013 року
 

 

"Людиноподібні пси вище хмар"

Сон з 11 на 12 березня

Я розумію, що зараз у Нью-Йорку, місті хмарочосів. Самого міста я не бачив, але чомусь відразу ж подумав, що це воно. За мить я вже втікав від псів, які гнались за мною зі шкаженою швидкістю, з гострими зубами і піною. Я бачу перед собою Емпайр-Стейт-Білдінг. Довго не думаю. Треба кудись втікати і цей "білдінг" - найкращий варіант (хоча про те, що в кінці кінців я опинюсь у пастці, навіть, здавалось би, серед неба, беж жодних перешкод і проблем, я не подумав). Я летів - чи біг! - по стіні вгору. Шалені пси - за мною (?). Пробравшись крізь хмари, я опинився auf der spitze або на шпилі. Але ті пси вже доганяли мене. Ще трохи - і вони мене загризуть до смерті (так мені думалось). Коли вони нарешті опинились якимось чудом за крок від мене - я відпустив руками шпиль, за який тримався, і полелів униз, повз розлючені пащі, потім крізь хмари. І прокинувся.

Одна деталь. У тих псів були людські обличчя.