"з 17 на 18 листопала"

Пам'ятаю, що я вирішив піти пішки в село. Ось я вже в Попелях, на повороті. Тут зустрічаю якогось діда, який говорить щось типу: "Дорога єдина і широка, одна дорога, одна дорога". Ось я вже в селі. Пробігаючи, зачепив плечем Мішу. Він здивовано дивиться, мовляв, як ти сюди потрапив. Я кажу, що шукаю одну людину. Міша проводить мене повз якесь чи озеро, чи болото. Я бачу святковий стіл, навколо нього сидять і стоять, розмовляючи люди. Он там стоїть голова, показує рукою Міша. Я підходжу до нього й кажу (чітко пам'ятаю): "Можна Вас на секунду?". Сільський голова - був молодим, власне йому не виповнилося і тридцяти. Когось він мені нагадав... старого друга. І ми почали говорити, точніше я почав. Я ще подумав на мить як краще почати... словами "мене звати Андрій Даньків" чи "моє ім'я - Андрій Даньків".
 - Мене звати Андрій Даньків ... (щось говорю. Можливо, про те, що я вчуся в Івано-Франківську).
- Звідки ти? - запитав він якось байдуже.
- З Борислава. А вчусь я в Івано-Франківську, на геолога, вже четвертий курс (тут я сказав, що хочу знайти роботу. Але тоді, думав я, виникне проблема, бо мені ще вчитися один рік треба. І ось він промовив подумане мною).
- Значить ще рік вчитися.
- Так, - погодився я якнайшвидше, щоб не дозволити йому прийняти, обдумати якесь рішення. Він витягнув пляшку, два стаканчики й налив у кожен. Простягнув мені. Я випив і підійшов до столу, аби налити ще, щось безперестанно говорячи, звертаючись на "Ви". Він подивився на мене чи то розчаровано, чи ще якось і попросив, щоб я говорив на "Ти". Я тоді ще раз викнув, ми посміялися, а тоді ще раз випили.
- Добре, я візьму тебе на роботу.
- Мені (ці слова я добре пам'ятаю) потрібні гарантії. (До речі, у сні я думав, що в селі виявили родовище нафти)
  Тоді сільський голова сказав, що гарантує. Робота буде. 

Потім я повернувся додому. Вдома був тільки тато. Я знайшов у холодильнику заморожений целофановий пакет з мойвою. Я запитав у тата чи ми будемо смажити її? Якщо так, то хто. Він  відповів, що будемо. Хто саме - не уточнив. Я зайшов на кухню. В смітнику була вода. Я витягнув чорний пакет, примостив його біля стіни, а воду з відра вилив в унітаз. Десь в коридорі я знайшов чорну велику сумку. Всередині неї було багато, мабуть, золотих монет. Маленьких, блискучих монет. Я подумав, що якщо вони рідкісні абощо, то працювати мені не доведеться. Я опускав руку на саме дно, перебираючи пальцями ті монети. Мені було дуже добре в той момент.

Коли я розмовляв з головою, то в кінці вже й матюкалися і обіймалися. Він ще розповів, що знає мою сестру. І тут я побачив її образ, коли їй було десь 5-6 років. Я закричав від радості: "Так, так! Це вона!". 

"з 16 на 17 листопада"

Снилося, що я у Бориславі. Важко згадувати те, що снилося, бо я вже якось закинув цю справу. Зараз хочу відновити записування, відновити практикування, відновити появу свідомих сновидінь. Тож довколо темно, мабуть, вечір або ніч. Я стою біля машини, поруч зі мною Віталік, Олег, Коля і Роман. Роман щось розказує, Коля теж розмахує руками, а Олег тримає в руках щось схоже на торт. Видно, я не вчасно. Мене, як виявляється, не запросили. Та нічого. Я заходжу до Віталіка додому, там бачу його тата (думаю розказати йому про епізод з життя, коли я йшов по дорозі біля першої школі, а він їхав у своїй блідо-жовтій машині, їхав і дивився уперед, не завбачивши мене. Але я відкинув таку думку, бо (?) він не згадає, адже я не в реальному світі (?). Тоді так подумав і забув про це, очевидно вирішивши, що це незначна подія), бачу його маму, бачу свого тата й маму. Тоді підходжу до тата й питаюся: "Коли додому?". Він дивився тоді по телевізору футбольний матч, мабуть, "Україна - Франція". Україна, здається, програвала. Він запитав чи я теж ставив у букмекерській конторі? Я відповів, що ні, просто хочу додому, подумки додаючи, що мені не подобається ця компанія. Ні, я радий бачити Віталіка тата, але хочу піти геть звідси.

"Перше усвідомлення"

"це сон" подумав я підскочив -
й полетів.

Такий вірш я написав, прокинувшись зранку. Тої ночі мені приснилося, що я іду грунтовою дорогою, ледь здіймаючи хмарки пилюки. Дорога вузька. Її можна було б назвати й широкою стежкою, по крайній мірі машини не їздили по ній, відтак цілком можливо, що це стежка. Отак я ішов по ній безтурботно, вільно, легко, не думаючи ні про що, адже так приємно просто йти цього сонячного дня. По ліву й праву сторону росла трава. Поле простягалося далеко, тільки, здається, десь на лінії обрію виднівся чи то ліс, чи то просто кілька дерев, що росли близько один біля одного. В загальному сон не був багатим на події, картини чи ще щось. Просто я, під ногами грунтова дорога, а довколо зелене поле, і ще сонце в небі. Сільська ідилія чи що. І ось раптом я зупинився: спалахнуло світло, як при перепаді напруги в мережі. Спалах яскравості. Я ЗГАДАВ, що напередодні читав про таку особливість, коли світло або спалах світла є чинником, який викликає усвідомлення. Пам'ять, тобто спогад про те, що я читав у реальності про ті спалахи, дозволив мені застосувати цей досвід у цьому світі, тобто дозволив зрозуміти, що я уві сні. Простіше кажучи, я усвідомив себе. Тоді, коли в голову закралась думка про несправжність реальності, я запитав себе: "Це сон?". Тоді, здається, я розумів, що це сон, але частково, не повністю. Це пояснюється браком досвіду в сновидній реальності. Досвіду духовного. Тоді я знову ЗГАДАВ, що читав уже про один спосіб тестування реальності, так би мовити, гравітаційний. Його суть полягає в тому, що потрібно підстрибнути. Просто як два пальці;) Якщо нічого не станеться - ти в справжньому світі. Якщо ж ти злетиш у небо - ти в сні, і стовідсоткове усвідомлення тобі гарантоване. Я так і вчинив: полетів.

Важко описати словами, що я відчував тоді. Мабуть, радість. Неймовірну радість.