Я у великому, добре знайомому будинку (тут і в подальшому конкретизація не суттєва). В кімнатах, веранді та кухні знаходиться велика кількість людей: це одногрупники, з якими я вчуся; це добре знайомі друзі; це взагалі невідомо хто - чужинці снів, так би мовити (масовка).
Будинок слугує сховищем від грози. Надворі роздався важкий грім. "Гості" стривожено загомоніли, шукаючи один одного поглядом, мов боячись провалитись крізь землю. Запанувала суцільна, ні, не суцільна, а мертва тишина, в якій не було чути навіть власного серцебиття. Очевидно всі, і я в тому числі, завмерли, чекаючи наступного удару блискавки. Тільки б не в будинок, подумав я.
!!!
Таки вдарила бісова блискавка.
Після неї запанувала ще гнітючіша тиша. Я подумки рахував секунди. Грім був оглушливий і пронизливо-нестерпний. Я злякався не на жарт і побіг в другу (я називаю її зеленою) кімнату. Там вдарився об стіну, як м'яч, and сповз униз, гадаючи, що знайшов надійний прихисток. Ніфіга він не надійний, подумав я. Опісля піднявся й, проходячи повз розмиті фізії "гостей" (боягузів?), я попрямував до вікна.
Очікування виправдались. Таки гроза, а не безневинний сліпий дощик.
Я побачив Вову (давнього друга). Він спокійно курсував до дверей. Я миттю пройшов через кухню на веранду, щоб відчинити двері. Запхав ключ, провернув.
- Ти чому не біг? - кинув я, коли Вова тільки-но зайшов і зняв з голови мокру, чорну шапку.
- Я ніколи не біжу під час грози, - якось байдуже відповів він, але, здається, я зрозумів що він мав на увазі. Кивнув. Зачинив двері. Ключ чомусь не хотів встромлюватися у замок. Аномалія.
Я знизав плечима й пішов до всіх. ВОНИ нервово ходили з кута в кут, сиділи на дивані, стояли незворушно на одному місці, спілкувались між собою, обмінювались на тонкому рівні інформацією. Це були ті ж самі одногрупники, друзі, знайомі, маса розмитих водою фізіономій, профілів, контурів, нарисів, яким НЕВІДОМЕ ВІДЧУЧЧЯ СТРАХУ і БЕЗПЕКИ, бо вони лишень ІМІТАЦІЯ ЛЮДЕЙ, дешева ЗОВНІШНЯ копія.
з 26 на 27 березня 2013 року
Немає коментарів:
Дописати коментар